Цьогоріч вже вдруге на території Вінницької міської лікарні №1 відбулася акція «Алея життя», в рамках якої вінничани, що пережили трансплантацію органів, посадили яблуні на знак поваги і подяки тим донорам, які дали другий шанс. Минулого року п’ятеро учасників акції висадили саджанці, а нині таких було семеро. ( Загалом у Вінницькій області станом на 2020 рік зареєстровано 62 особи, що пережили трансплантації, минулоріч їх було лише 57).
Присутній на акції директор департаменту охорони здоров’я Вінницької міськради Олександр Шиш відзначив:
Трансплантологія – дуже важливий напрямок у сфері охорони здоров’я. Оскільки це не тільки дозволяє врятувати життя, це значно покращує рівень життя людей, які потребують того чи іншого органу, що або внаслідок хвороби, або від вродженої схильності перестає виконувати свої функції. І тому в нас має бути культура донорства. В нас на законодавчому рівні має бути врегульовано питання трансплантації. Українці повинні мати свій банк органів, повинні отримати цю допомогу в Україні, а не чекати черги закордоном. Сподіваємося, що це питання буде врегульоване. До речі, Вінниця долучилася до пілотного проекту, і фахівці обласної лікарні вже проходять тренінги і готуються взяти активну участь в реалізації програм трансплантології. Наші лікарні працюють над тим, щоб на законодавчому рівні виважено та чітко, з дотриманням всіх законів та вимог, почали відбір органів. Але це лише початок. Ми всі разом маємо рятувати один одного.
Його слова підтвердили історії людей, яким пощастило дочекатися трансплантації.
Одна з них — Олена Шимборецька з Ладижина:
У мене була хвороба з дитинства, після 20-ти років вона дала ускладнення — і нирки ставали все меншими й меншими, і з часом вони просто відмовили. Мене перевели на діаліз — це важкий період для будь-якої людини. Тому що людина має бути готова до цього морально. На жаль, чомусь лікарі нам не казали, що можна провести родинну трансплантацію. Ми про це дізналися, коли я вже була на діалізі, взагалі від простих людей. Тоді ми зібрали свої речі та поїхали до Києва. І звернулися там до лікарів з питанням, чи таке можливо і як така процедура відбувається.
У мене мама донор. Ми підготувались, приїхали, зробили обстеження, мама в якості донора мені підійшла. Потім ми підготувалися фінансово, тому що в Україні це недешево коштує...
На операцію пішли як власні кошти, так і допомога від людей. Тобто, ми в моєму місті викладали баночки з моєю передісторією, з моєю фотографією, і люди потрохи допомагали. Збирали ми не декілька місяців, не пів року, це було десь рік, і навіть більше.
Трансплантацію зробили в Києві, в інституті Шалімова. Після операції було трошки ускладнення, тому мене на декілька днів довше потримали в лікарні, аніж решту. Надалі були складнощі, тому що ми приймаємо імуносупресію. Організм довго звикає, і це дуже важко. І кожен організм веде себе абсолютно по-різному…
Мені, наприклад, дуже важко було їздити до Києва їхати 5 годин. Перший період мені необхідно було їздити раз на місяць. І було важко, я була в корсеті, тільки після трансплантації, а дороги – самі знаєте, які…
Олена погодилася, якщо у Вінниці з’явиться центр або щось подібне — це багатьом людям полегшить процес лікування. Навіть після операції обстежитись їздити – дуже важко:
— У моєму місті видають медикаменти, а в інших не завжди. Бувають в період Нового року місяць-два «перебої», бо тривають тендери. Звичайно, складнощі з цим також є. Бо кожен рік перед Новим роком кажуть: «Все, ми не видаємо». Починається стрес. Адже ліки коштують не 100, не 200 гривень, вони – дорогі. І де їх потім просто шукати, наприклад, інваліду І групи з пенсією в 2 тисячі. Коли тільки на ліки йде 5 і більше тисяч на місяць ? — запитує молода жінка. —Після операції минуло три роки. Перший рік було дуже важко, бо імунітет пригнічується, постійно є якісь хвороби. Взагалі ті, що протягом 30-ти років я і не знала, що такі є. На другому році в мене було відторгнення. Я звернулась в ту ж клініку, в інститут Шалімова, пролежала там півтора місяці. Мені прокапали ліки, нирка не відторглась, почала надалі працювати. Вже майже півтора року з того моменту минуло, і зараз я вже почуваюся добре. Є, звісно, нюанси, як, наприклад, сильна задишка. Тому піднятись на третій поверх – це вже для мене важко, розповідає Олена.
Ще одна щаслива історія від учасниці попередньої акції Людмили Овсійчук, яка пригадала:
«В минулому році я стояла тут ще хворою людиною – гострий лейкоз. І сподівалася на те, що за рік я приїду сюди здоровою: я авансом посадила яблуньку, вона прижилася — і я дуже щаслива. Вже минуло 8 місяців після трансплантації кісткового мозку, яка відбулася в Туреччині. Це було надзвичайно складно – в далечині від батьків, від сім’ї. І дуже хотілося б, щоб таке можна було зробити у нас в Україні. Щоб ми не їздили за кордон. Дуже дякую всім за підтримку, яка була в минулому році. Хочу побажати, щоб кожний, хто це побачить з екранів телевізорів. Хто хворий, хто сумнівається, розумів: трансплантація – це ризик, але це шанс на життя. І життя того варте, щоб боротися!»
А одна з організаторок цьогорічної акції «Алеї життя» Тетяна Довгань розповіла, що сама не є пацієнткою, вона — дружина пацієнта. Рік тому вони за цією акцією спостерігали через Facebook, тому що з чоловіком були у Мінську і очікували на трансплантацію. На щастя, операція відбулася, і вже рік її чоловік живе з пересадженою у Мінську печінкою.
Зараз ми намагаємося підтримувати інших пацієнтів, особливо тих, які на початку цього шляху, бо коли людині оголошують подібний діагноз, для родини і для самої людини – це шок, зважаючи на те, що в Україні система трансплантації не достатньо налагоджена, і країна лише починає спинатися на ноги у цьому питанні. Хотілося б, щоб для цих пацієнтів і пацієнток Україна забезпечила післяопераційний супровід, щоб були належні умови для здачі аналізу, щоб було достатнє забезпечення імуносупресією – спеціальними ліками, які дозволяють цим пацієнтам жити, щоб в Україні вистачало фахових спеціалістів, – підсумувала загальні очікування пані Тетяна.
Насамкінець на саджанці учасники акції пов’язали зелені стрічки (без жодних політичних підтекстів) – міжнародний символ підтримки донорства органів і тканин.
