Вольова, рішуча, самокритична, з холодною головою й гарячим серцем, такою знають відому вінницьку волонтерку Юлію Вотчер українські захисники. Вона заради них і в вогонь, і в воду, бо по-материнськи хоче вберегти кожного з них.
Серед інших волонтерів Вінниччини, пані Вотчер себе не виділяє, бо "кожен робить те, що йому під силу". На пафосні статуси, типу "жінки-легенди" не реагує й вважає їх видумкою.
Про те, як справляється з волонтерською місією вже четвертий рік Юлія Вотчер, читайте на «ilikenews».
Наразі фізичне навантаження на «Мольфар» зменшилось чи ні?
- Мені здається, що швидше збільшилось. У нас є діючих шість проектів. Всі вони надзвичайно важливі, тому кожен з них потребує максимальної волонтерської уваги. Колектив організації за роки війни, здобули гарну репутацію для «Мольфар», люди нам довіряють, допомагають, це стимулює на більш активну роботу.
Які на сьогодні є діючі проекти в громадській організації «Мольфар» і яка кількість волонтерів задіяна?
- Отож, в проекті “Скажені мольфари”, придбані автівки переробляємо на штурмові, задіяно: (примружується і рахує – ред.) раз, два... - п’ять хлопців, а ще долучаються ситуативні помічники. Керівник проекту Володимир Маєвський, фінансує Коля Сушко.
Проект “Око Мольфара” має кілька напрямків: розробили і виготовляємо відеосистеми спостереження; системи, які використовуються на зброї, де є “планка пікатіні”, мають елементи нічного бачення, тепловізійні властивості та, головне, лазарне наведення на ціль без трасуючої доріжки, що робить невидимою дію наведення — в проекті задіяні 6 людей. З певних причин не можу вказувати імен. В “Скрині Мольфара” працюють, в залежності від пори року 5-7 волонтерів, вони шиють безкаркасні ноші для евакуації поранених, баули, рюкзаки, флісовий одяг, білизну, спальні мішки, але головне — спецодяг для механіків. Нами розроблено, враховано кожне зауваження, побажання користувачів і головне — використання тканини, яка має високотривкі властивості до температури та вогню.
На “Кухні Мольфара” постійно працюють дві Тетяни, а решта волонтерів приєднуються по потребі: коли потрібно збирати продукти, готувати, коли відправляти мене на передову, то ретельно формують продуктові мікси, а тут потрібні розумні і добрі руки.
В “Сузір'ї Мольфара” керівник — Ольга Пінаєва, надзвичайно добра жінка, яка на кожну потребу тих, кого боляче зачепила війна, реагує як на своє. Чи то бійці, чи їх родини! Допомагає, супроводжує їх запити. У неї, звичайно є помічники. Надзвичайно важливий для України проект “IgiMED” впроваджують дві розумні і невтомні мольфарки, керівник впровадження Катя Савчук. Ця програма фактично вивільнить руки лікарям від зайвої писанини, протягом року збирається об'єктивна статистична інформація про хворих та про всю роботу медичного закладу і буде використана під час формування бюджету з реальними показниками.
Основний кістяк «Мольфару» — 25 небайдужих людей. Дехто з них на зарплаті, бо на голому волонтерстві за всі ці роки, можна вчадіти. Це я, вже поважного віку жінка, отримую пенсію, мої бажання та потреби не значні. А молоді дівчата і хлопці, в них діти, без матерільної підтримки вони просто не зможуть результативно працювати, або ж взагалі покинуть свою діяльність в організації. Прошу підприємців, щоб мені щомісячно допомагали із зарплатами для волонтерів. Це не легко, кручусь як муха в окропі, але поки мені це вдається.
Ви увійшли до складу громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я. Розкажіть, чи є у Віниці проблемні питання з недотриманням прав громадян у медичній галузі. Маєте приклад?
- Ні, прикладів не маю, бо в цій громадській раді я віднедавна, тож похвалитися реальними здобутками поки не можу. Проте, маю певний план дій, ідеї є, бо стан нашої медицини – це ще те болото. Бачу певні складнощі з забезпеченням ліками певної категорії хворих, які видаються на безоплатній основі. Медичні заклади мають низку неузгодженностей між розпорядчими документами, які надсилає МОЗ та відповідний департамент та реальнім виконанням цих документів, наприклад, документ пропонує керівнику самостійність у вирішенні адміністративних питань, але при дозволі департаменту. Виникає питання - вони самостійні в своїх рішеннях чи ні? З допомогою колег по Громадській Раді, буду прагнути розібратись з цими питаннями.
А чим насправді хотілося б займатись? От якби не було Майдану, не було війни...
- Хороше питання (сміється – ред.). Важко передбачити. “Працювала” кілька років бабусею. Відчула, що зарано мені дома сидіти. Вік маю, а відчуття старості — немає. Мені було вже за 57, як ризикнула поплавати під водою на 10 метровій глибині, спробувала рафтинг. Свої 60 років зустріла в небі - стрибала з парашутом. Ці пригоди дали розуміння, що старість моя далеко за горизонтом. Коли покликали на роботу заступником голови правління страхової компанії у Київ — поїхала. Працювала із задоволенням, а тут Майдан. Яка вже там робота. Спочатку Майдан, потім війна... 63 рази була на передовій, багато бачила, багато пережила, багато переплакала, вдалося багато що зробити.
Чи не плануєте Ви перейти в політику, взяти участь у місцевих виборах, наприклад?
- Пробувала вже. Точніше, мене пробували. Сьогодні пішла б до чорта в зуби, якби це допомогло мені вирішити більше питань заради хлопців, що воюють! Мала пропозицію від БПП до Вінницької обласної Ради. Відмовлялась спочатку, бо була надто гаряча пора на війні. Але мене переконали, що отой мій досвід боротьби потрібно десь використовувати. На своїй дільниці отримала перемогу, але нова система виборів, яка вираховує якимось дивним чином відсотки, не дала мені стати депутаткою. Не шкодую! Радником голови Вінницької облдержадмінстрації, з питань АТО, й без депутатства можу вирішувати безліч нагальних справ.
Вас називають жінкою-легендою. Як Ви відноситесь до такого статусу і чи не заважає він вам у буденному житті?
- Ой, хто? Шо це ви собі таке придумали? Смішно слухати! Не хотіла ні Майдану, ні війни, ні волонтерства. Мирна людина з гуманітаною освітою. Але так склалось. Потрапила у вирій цих подій і тепер не можу з нього вирватись. Не раз собі обіцяла, що ця поїздка на передову вже точно остання. Мені дійсно важко! Важко бачити біду, поранених, вбитих молодих хлопчиків. Біди стільки, що вже перестала плакати. Фізично важко носити той бронік, болить серце, болять ноги, інколи, як потрібно бігти в бронежилеті заважає задуха... Нажаль не знаю чиї слова, але перекажу, як запам'ятала: «якщо Бог дав — значить знає, що витримаєш». Щодо “легенди” - вигадки. Хтось один сказав, не подумавши... Ситуація в країні штовхнула мене у вир подій... Можливо це моя місія у житті? Україна здобуде перемогу - закінчиться ця моя місія і я минуся. Зараз все біжу, біжу, біжу, поки грає адреналін в крові, коли ж добіжу, всі ті болячки, які причаїлись в середині, попруть назовні. І по легенді...
Ви потрапили цього року в список вінничан, що претендують на звання «Почесний громадянин міста», чи знаєте Ви своїх «конкурентів» і хто з них, на Вашу думку, гідний цієї нагороди?
- Так, бачила. Підтримала Людмилу Ростиславівну Кароєву, директора краєзнавчого музею й правозахисника Дмитра Гройсмана. Обох уже немає з нами, але вони заслуговують на цю нагороду.
