Знайомтеся – нідерландський письменник Томас Олде Хьовелт. Його роман «Відьма», виданий у 26 країнах, високо оцінили читачі, критики, а також такі знакові письменники, як Стівен Кінг і Джордж Мартін. Цьогоріч видавництво КМ-Букс видало переклад роману «Відьма» й запросило Олде Хьовелта на Книжковий Арсенал у Києві. Там ми зустрілися з письменником, щоб поговорити про страхи, неоднозначні історії в літературі, а також про Стівена Кінга (куди ж у розмові про горор без нього)?
– Ви – автор горору, тож ви, як ніхто інший, знаєте, чого бояться люди. А чого ви самі боїтеся?
– Я боюсь дуже багатьох речей. Я боюсь темряви. Я боюся висоти, хоча займаюсь альпінізмом. Але в цій справі потрібно трошки боятися висоти, інакше можна наробити дурниць. Я боюсь акул. Звісно, я знаю, що вони безпечні, та їхній вигляд все одно мене жахає. І я боюсь втратити людей, яких люблю. Напевно, це мій найбільший страх, хоча він універсальний для кожного з нас.
– Так, судячи з вашої книжки найбільше ми боїмося не неприємних створінь і не чортів, відьом та іншої нечисті. Ми боїмося передовсім самих себе. Розкажіть, як письменник працює із таким матеріалом, як страх?
– Річ у тім, що по-справжньому хороший горор – це дещо більше, ніж історія про надприродне зло чи надприродні страхи. Ось чому «Відьма» апелює до ширшої аудиторії, ніж просто читачі романів горору. Надприродне у «Відьмі» є лише тлом. Моя книжка про зло в людях. Так, тут є відьма, так її очі й рот зашиті, а сама вона лякає ціле місто. Але не це є найстрашнішою частиною роману. Моя книжка розповідає про те, як люди дають раду з невідомим всередині себе, як вони реагують, наштовхуючись на забобони та страхи навколо себе. І, насправді, люди не є дуже добрими, коли відчувають страх.
Уявіть собі місто, в якому люди налякані надприродною істотою і їм не відомо, чого та хоче. Вони не можуть залишити це місто, вони закриті в ньому, як у пастці, оскільки відьма змушує їх залишатися тут. Це пробуджує в людях найгірше. Я думаю, ця книжка ставить людям запитання: «Як би ви вчинили в цій ситуації?» Бо, звісно, нам усім хочеться вірити, що ми залишимося раціональними, розсудливими й розумними. Але ми не можемо бути певними у цьому – ось це і є найстрашніша частина. Ми не можемо знати, що залишимося достатньо розсудливими.
– Тож жанрова література – це те, що добре підходить для проговорювання важливих соціальних питань, травм, комплексів?
Це дійсно так. Вдала моторошна історія спонукає тебе зазирнути всередину себе. Це те, що змушує і письменника, і читача почуватися незручно.
Наприклад, у першій главі моєї книжки син запитує батька: «Якби в тебе був вибір врятувати або мене, або ціле місто людей десь в Африці, яких ти не знаєш, кого б ти обрав?» Це етичне питання, яке змушує читачів почуватися незручно, оскільки ми розуміємо: ми врятували б людей, яких знаємо й любимо.
Але з етичного погляду це неправильна дія. І такі історії ставлять читачів у незручну ситуацію, оскільки змушують постійно протиставляти себе героям і порівнювати себе із ними.
– У кожній національній літературі є свої головні книжки про відьом чи нечисть, а також своя специфіка сприйняття цього образу. Які страшні історії надихали вас?
– У Нідерландах нема такої особливої традиції. У 16-17 столітті у нас відбувалися процеси над відьмами, як і в усій Європі. Те саме відбувалося й у місті в Нідерландах, де розгортається сюжет оригінальної книжки. Мій дядько розповідав мені ці історії. Коли мені було 7, він брав мене у ліс і розповідав дійсно страшні оповідки про відьом і всілякі такі речі. І я був водночас наляканий і захоплений. Мені здається, кожній дитині треба розповідати страшні історії саме так, щоб вона пережила одночасно неймовірний страх від почутої історії і її привабливість.
І мій дядько ішов далі в оповіданні своїх історій. Якось ми проходили повз відьмине кільце. Дядько казав, що воно з’явилося тут, оскільки вчора вночі на цьому місці була відьма. І ще він казав, що я маю пройти крізь відьмине кільце із заплющеними очима, інакше на мене чекає 7 років нещасть. І, звісно, я вірив, оскільки тоді мені було 7.
Тож історії – дуже могутня річ. І в дитинстві я був під дуже сильним враженням від наших місцевих легенд і особливо оповідок мого дядька.
– Ваша книжка існує в двох версіях – оригінальній голландській і американській. Розкажіть трохи про них. І поділіться, яка з них для вас важливіша?
– Не буду вдаватися в деталі відмінностей між сюжетом цих двох варіантів книжки, щоб нікому не наспойлерити. Та обидві версії важливі для мене, оскільки я багато працював над кожною із них. Дія оригінального данського видання розгортається в Нідерландах. Я написав її за 4,5 місяці. А от американське видання зайняло в мене 4 роки роботи. Як бачите, над ним я провів набагато більше часу. Чому я це зробив, чому створив другу версію роману?
Усе почалося з того, що я змінив місцевість, у якій розгортається сюжет. При цьому сам сюжет не змінився. Але, як ви розумієте, зміна місця дії означала значено більше, ніж просто змінити місцеві власні назви. Історичний бекграунд і все таке теж мало змінитися. А зробив я це тому, що коли книжка вийшла в Нідерландах, я отримав багато повідомлень від читачів про те, що ця історія їх сильно налякала. І це мені сподобалось. Мені подобається можливість полоскотати нерви читачам.
А для того, щоб по-справжньому налякати читачів, потрібно, щоб вони відчули близькість тексту. Щоб роман цілковито поглинав їх і спустошував. А для цього передовсім потрібен ефект близькості. І книжка, яка розгорається в культурі, про яку читач майже нічого не знає, не дає такого ефекту. Що буде, якщо дія відбуватиметься в геть невідомій мені країні, наприклад, в Азербайджані?
Перше, нащо я зверну увагу, це власні назви, те, як звучать імена і як ці люди виглядають. Але норми, які є в цих людей, те, у що вони вірять і чого бояться, – це найважливіше.
Вивчати щось нове потрібно в будь-якому літературному жанрі, але це заважає отримати емоційний відгук читачів, налякати їх. А мені потрібно викликати в них емоційний відгук страху. Тож я зрозумів, що для американських читачів виникне точно така ж проблема із романом, дія якого відбувається в Нідерландах. Тому я переписав книжку.
Кумедна річ. Я пропоную видавцям з інших країн обидва варіанти. Але всі без винятку беруть американське видання. Оскільки там є те, що більш зрозуміле людям.
До речі, нещодавно я бачив китайське видання «Відьми». Звісно, я нічого там не зрозумів, бо воно китайською. Але в ньому ледь не на кожній сторінці є примітки, що пояснюють різні аспекти західного світу. The Pussycat Dolls, наприклад. Це так незвично!
– Головний горор-письменник сучасності – це Стівен Кінг, тож працюючи у цьому жанрі ви так чи інакше змушені вести діалог чи змагатись із ним. Чи приємне для вас таке постійне літературне сусідство?
– Загалом – ні.
Що мені подобається, то це коли Стівен пише про «Відьму» у своєму Twitter. Я виріс на його прозі, він чудовий автор, що надихнув ціле покоління молодих письменників і мене також. І вже сама можливість знати, що він прочитав мій роман і що йому сподобалось, – це, певно, один з найкращих моментів за мою кар’єру. Кінг був героєм мого дитинства, тож цю частину я люблю.
Але інша справа, коли ЗМІ й видавці починають називати мене Стівеном Кінгом. Очевидно, що прізвище Кінга – це сучасний бренд і синонім горору загалом. Якщо на книзі є позначка «Стівен Кінг», отже, читач знає, на що чекати під обкладинкою. Але мені подобається бути собою. Я пишу у своєму стилі, що відрізняється і від Стівена Кінга, і від усіх інших великих письменників. Зрештою, кожен автор прагне знайти свій голос і відрізнятись від інших.
Тож це честь для мене, що Кінгу сподобалась моя книжка. Та мені не подобається, коли у Нідерландах медіа часто називають мене голландським Стівеном Кінгом.
– Гаразд, не Кінгом єдиним. Є довга традиція готичної прози, який у вас зв’язок із нею?
– Я читав багатьох із цих письменників, але це не означає, що я обов’язково мав надихатися їхньою творчістю. І, звісно, я читаю не лише горор. Мені подобається сучасна художня проза. Я читаю багато різної літератури, і мене цікавлять письменники із сильним голосом. Наприклад, Джонатан Сафран Фоєр чи Чак Поланік. Вони обидва класні по-своєму, і в кожного з них є свій виразний голос.
Мені подобаються книжки, які дають відчуття відчуження, але й вкоріненість у реальність дуже важлива для мене. І моя улюблена книжка такого типу – це «Життя Пі».
Це чудовий роман, мандрівка хлопчика із тигром на човні, яка закінчується несподіваним поворотом. Бо протягом буквально останніх 10 сторінок автор змушує тебе повністю переглянути цю історію. А потім ставить запитання: яка історія читачам подобається більше? Цей метод суголосний моїм творчим принципам. Тож не можу сказати, чи впливала на мене якось традиція літератури горору з минулих століть, але сучасна література точно вплинула.
– До речі, про вплив. Ви відчуваєте змагання з так званими літературними батьками чи іншими письменниками? Оцю боротьбу за місце в каноні, бажання переплюнути своїх попередників чи конкуренцію з іншими авторами?
– Ні, я зовсім не відчуваю такого змагання. Мене надихають великі оповідачі історій. Коли я читаю хороші книжки, у мене завжди виникають думки: «Вау! Як цьому автору вдалося зародити в мені таке сильне почуття?» Коли це дійсно зачіпає або змушує мене боятися чи голосно сміятися, я задумуюсь про те, як автор це робить. Бо це прекрасно. Я б хотів писати такі історії. Але ні, я не змагаюся з іншими письменниками, зовсім ні. Я слухаю хороші історії й маю нагоду розповісти свою.
Я думаю, річ у тому, що треба знайти свій голос і розказати свою історію. Не треба забагато думати про зовнішні практичні речі, наприклад, про те, як твої книжки просуваються на ринку чи де твоє місце серед когорти письменників. Такі речі паралізують.
Буду чесним, після успіху «Відьми» я якийсь час був у заціпенінні. Несподівано усі мої мрії збулися: Стівен Кінг твітнув про мою книжку, Джордж Мартін написав про неї, The Guardian та інші відомі видання залишили про неї чудові відгуки. І мене паралізувало. Я став думати над кожним наступним абзацом свого письма: «А що The Guardian скаже про це? А що Кінг може твітнути про це?» Такі думки мене повністю заблокували. Вони вбивали творчий потенціал. Потрібно було дати цьому відчуттю минути й повернутися до джерел. Припинити думати про Кінга і ЗМІ. Просто розповідати хорошу лякливу історію. Тобто робити те, що мені добре вдається.
